Розмови в гаражі
Назарій Вівчарик
Ярослав, як завжди, заварив каву і сьорбаючи її навсидячки починав свій новий робочий день у гаражі.
Прохолодно надворі і вранішній туман. Мабуть, це погода натякає на прихід зими.
Мишко підкидав у буржуйку якісь сухі галузки, тоді товк просякнуті мастилом ганчірки і врешті обережно вкинув усередину сірника. У металевій буржуйці неголосно, але упевнено, бухнуло і полум’я почало нагрівати гараж.
Цей гараж стояв у старому кооперативі міста, ряди воріт немов шеренги війська вишикувалися непорушно і тихо. В очікуванні. Туман напосідав на них, торкався їх, і вони ставали мокрими. Але біля вицвілих, колись червоних, воріт номер 76 туман став танути, немов цукрова вата на язиці. І чим більше Мишко запихав дров у буржуйку, тим більше танув туман.
Тут майстри працювали вже досить давно. Мишко трудився без перерви вже років із п’ять. Вірніше шабашив, бо мав іще роботу, але то більше для галочки, для стажу, якув старі радянські часи, коли працювали окремо на пенсію, а окремо на щодень заробляли. А тут люди несли реально живі гроші. Приварив гофру – отримав тисячу гривень, поміняв мастила і фільтри – отримай 500 гривень, замінив гальмівну рідину чи поліз до дисків і колодок – ще жива копійка.
Потріскування вогню в буржуйці було якимсь сумним і Ярослав увімкнув радіо. Воно спершу теж затріщало, але потім жвавий голос почав розповідати новини єдиного марафону.
– Ярік, переключи на музику, – попросив Мишко, який не любив новини, вважаючи їх брехливою балаканиною.
Ярослав швидко перемкнув. Йому боліло десь у душі від тих новин, особливо коли ведучий спокійним голосом повідомляв про втрати на війні, абощо. До речі, поряд, біля старого великого магнітофону лежав ряд касет, інколи їх навіть ставили і вмикали. Щоправда, вибір там був ідеологічно ворожий: Газманов, Любе, Коля Басков, інші непристойні сьогодні речі. Касети не спалювали в буржуйці лише віддаючи данину часу, щоби працюючи, відчувати: час іде, не стоїть на місці.
Коли Ярослав тут робив сам, він навіть вмикав Любе. Особливо любив пісню про друзів і Комбата, але зізнаватися в цьому не хотів нікому, бо все таки розумів, що це російська пропагандистська культура. Але ж це пісні його молодості, під гітару… Одним словом, ще ті дискусії тривали в душі Ярослава.
Усівшись нову на дивані, Ярослав ще раз відсьорбнув кави. Біля нього присів Мишко і взяв свою кружку. Обоє цокнулися, немов на якомусь застіллі. Мишко вправно видобув цигарку. Диван зарипів під двома дядьками.
Навпроти на них дивилася з старого вицвілого плакату жінка в червоній хустці, яка прикладала палець до рота. Там російською було написано «Не болтай!» Мишко з Ярославом не багато й говорили. І так одне одного знали, як облуплені, що тут скажеш?
Разом з Мишком Ярослав працював пліч-о-пліч постійно. Та був час, коли Ярославу довелося взяти паузу і сходити на війну. Мишко теж намагався записатися у територіальну оборону, проте його не взяли через вік і купу болячок. І Ярослав був дядьком не першої свіжості, проте його у територіальну оборону взяли, він навіть втрапив після навчань на Донбас, звісно, не аж на нуль, тобто не на передню лінію. Прикривав з хлопцями бійців, які були на передовій, забезпечував їм справність техніки. Такий собі автобат. Це було те, на чому Ярослав добре розумівся. Однак, знову ж таки,
чи то через вік, чи брак досвіду, але і його врешті списали, відправили, так би мовити, в тил. Їх бригаду частково розформували, що йому дуже не подобалося.
– Генералам видніше, сиди ото тут і колупайся в машинах, більше користі принесеш країні, – казав Мишко.
Ярослав слухав, заспокоювався, сидів, колупався. Урешті, вони вдвох дійсно безкоштовно полагодили не один позашляховик для хлопців на передок. Першу машину десь дістав депутат міської ради, на другу назбирала вся громада місцевої церкви. А Ярослав з Мишком поремонтували все, як треба. Одну з двох навіть пофарбували. Друга була і так зелена, тож цілком підходящий колір для хлопців на фронті, щоб ховатися серед зеленки. Так називали зелені насадження, лісочки-ярочки між полями на війні.
Раптом Ярослав устав і підійшов до дверей гаража, на яких була наклеєна стара політична карта світу.
– А де тут та Австрія? А ось де… Це звідси зараз машину везуть? – запитав немов у себе.
– Ага. Це ж отой фонд якимсь чином допоміг, ну, що гуманітарний центр відкрив у місті. Вони знають вихідців звідсіля, які живуть в Австрії. Тож і допомогли. Машину практично безкоштовно віддали, звісно, щоб перегнати і на ремонт гроші потрібні, – відповів Михайло.
– Та нічого. Хай привозять. Відремонтуємо. Треба ж хлопцям допомагати, –додав Ярослав.
Десь на трибуні, чи в сесійній залі такі слова вважалися б пафосними, до них була б підозра, але тут, перед радянськими плакатами, перед Мишком та вицвілими старими фотографіями родини власника гаража, якого звали Толя, слова Ярослава були цілком щирими і сприймалися без підтексту. Власне, він дійсно так вважав, що треба допомагати. Бо війна. Бо там були його друзі.
– Чув, Мішаня, а Толя не хоче нам за оренду гаража гроші пробачити? – несподівано запитав Ярослав.
Мишко поставив пусту чашку на столик і почав удягати брудні перчатки.
– То ще той жлоб! Сказав, що війна війною, а за оренду треба платити. Отак… При тому, що сам вже давно сидить у Польщі і його війна не обходить, – з цими словами Мишко поліз під не новий «Фольксваген», який стояв у гаражі і чекав свого часу.
– Ану, що тут у нас?! – поцікавився він.
– Подати? – гукнув Ярослав, вказуючи на інструменти.
Мишко підтакнув. Почалася звична робота. Адже треба було впоратися до того, як одна пані привезе свій «Хюндай», у якому щось тарабанить. Що саме, вона звісно не знала. Та байдуже, хлопці розберуться.
– А дарма Толя так до нас. Міг би якось скинути ціну. Ми ж не лише тут працюємо, а й, фактично, стережемо його гараж. Він же в нього як музей його родини, – сказав Ярослав і озирнувся.
Гараж дійсно був непростий. Адже колись Анатолій Іванович, відомий в місті автомобільних справ майстер, працював тут і рятував побиті автівки різних спецслужб: від поліції до рятувальників. Після болючого розводу він і спав тут на дивані, а для затишку поначіплював тоді ще радянські плакати та світлини родини. Колись фото були чорно-білі, а зараз стали то рудуваті, то рожевуваті. З одних дивився малий Толя, на інших він був старшим, а он вже й весілля, і з родиною, і з малою, ще школяркою, Настею.
Мишко виліз з ями, зняв рукавиці, але пальці все рівно були з чорними нігтями: бруд давно не вимивався у з-під нігтів. Від нього пахло солярою, бензином, сумішшю всіх мастил світу. Ярослав вийшов з диму буржуйки і запропонував Мишкові ще одну кружку кави. Той відмовився і пішов курити.
Ярослав побрів за ним, сьорбаючи. Після перебування на війні він постійно намагався запити тривожний стан, але кава врешті виходила з організму, а тривожний стан нікуди не зникав.
– Диви, он, їде, – зауважив напарник.
Ярослав поглянув крізь вранішній туман у кінець ряду гаражів, звідки їхала пані. Звісно, вони бачили лиш чорний «Хюндай», але обоє розуміли, хто за рулем. Чомусь ніхто цю пані не любив, чи то через бізнес, який вона вела не дуже чесно, чи через сестру, яка правдами і неправдами влізла у владу і вже не покидала високі кабінети. А останнім часом Мишко взагалі плювався, чуючи про ту родину. Якби не слово, замовлене одним підприємцем, навряд чи вони взялися б за машину. Тут була дилема: цій бізнес-вумен потрібно було негайно поремонтувати автівку для довгої подорожі за кордон, а надійних майстерень в місті у час війни було не так і багато.
– Привіт, мальчіки, не знаю, чи дзвонив Влад, але дуже потрібна допомога, – сказала пані, вийшовши на світ божий.
Вона, звісно ж, не пахла димом і мастилом, як автомайстри. Навколо неї немов розлилися в повітрі парфуми. Ярослав сильніше втягнув запах кави з кружки. Мишко напружено затяг цигарку.
– Та казав Владислав Боросович… – протягли обоє.
– А я до сестри їду, за кордон, – пояснила навіщось пані.
– Так вона ж у міськраді робить, – чи то сказав, чи то запитав Ярослав. – Ой, зараз війна, яка міськрада? Вона у біженці подалася. Ви знаєте, яка зима люта буде? А тут війна, тривоги, відсутність електрики. Ні, їй треба там побути, бо нерви. А я вже до неї… Та вона помагає, машину он підшукала там для фронту…
Обоє майстрів мугикнули щось. Виникла пауза. Пані промовисто вказала на «Фольксваген».
– А так-так, він готовий, беріть поки його, а ми тут спробуємо «Хюндай» перебрати за день-два.
Обоє проводжали її поглядом.
– А могла б і пішки від нас піти.
– Такі пішки не ходять. Борисович казав, вона поки може брати цю машину.
Не змовляючись, завезли «Хюндай» у гараж на яму. Взялися до роботи. – Чуєш, Мишко, але ж у нас тут немає війни, Богу дякувати, ми в центрі України. То від кого ж евакуювалася її сестра і куди?
– Та чув, що в Австрію, там і допомогу отримує… А тут їй місце у міськраді тримають. Плюс до того, вона, бач, ніби якусь машину знайшла там, прижене сюди і буде відомий на все місто волонтер.
– Ну дурдом…
– Я тобі більше скажу, – зауважив Мишко. – Місто маленьке ж, усі знають, що її сестра поки там живе і допомогу отримує як біженка. Вона отримує, і донька отримує. А тут квартиру здає за 8 тисяч гривень переселенцям!
– Як це?!
– А так! Де посій, там і вродиться. Там гроші дають, бо бідна і нещасна, і тут заробляє, а чого квартира простоювати буде?!
– Могла б пустити переселенців безплатно пожити! – Ярослав кинув роботу і просто не знав, якими словами висловити лють і обурення. – Дурню, це ти он перся в ту територіальну оборону, захищати країну хотів. Та я впевнений, ти б і переселенців пустив безкоштовно. А тут інша порода. Подивися на неї і на сестру. Ці свого не впустять!
– Чого ж ти раніше не казав мені?!
– Ярік, а нащо воно тобі? Щоб ти оце бісився як зараз. Забудь. Завжди були люди і були такі особи, яких і людьми не назвеш. А ти бери ключ і знімай колесо, там же он бачиш, що з диском робиться, я ж поки полізу під капот, бо щось зайве в двигуні тарабанить.
Ярослав нову слухняно став до роботи, але думав про інше, про несправедливість, про щось таке, що геть не клеїлося з цим гаражем і напіврозібраною машиною.
Ураз на дворі вчергове завила сирена. Перша цього дня, але далеко не перша з початку повномасштабного вторгнення. Ярослава пересмикнуло, Мишко залихословив у бік окупантів. А тоді ненароком впустив інструмент у
яму під машиною і поліз діставати. Враховуючи, що яма мала хід і переходила в добротний підвал, то Мишкові довелося лізти досить далеко, щоб таки дістати інструмент, який подзенькотів аж туди.
Дядя Толя, власне, і брав колись гараж саме в цьому кооперативі, бо тут під гаражами була велика потужна система підвалів (з претензією на бомбосховище), гаражі отримали насамперед військові пенсіонери, поліціянти. І не лише дядя Толі після скандалу з дружиною жив тут. У
деяких сусідніх гаражах теж були подібні історії. Хтось тут пив з кумом, хтось зберігав закрутки на зиму, а заразом і рибальські снасті. Хтось сюди приїздив після нічної зміни і відсипався, щоб мати змогу відгородитися від усього світу. Узагалі, кожен гараж мав свою історію.
Мишко і Ярослав, як правило, не ходили до підвального приміщення, бо це не було потрібно для роботи. Лише на початку великого вторгнення Мишко тут позамітав і заніс велику каністру з водою. Мовляв, хай буде.
Коли він таки підняв ключа і розігнувся, на нього згори з криком упав Ярослав. Звісно, напарник нічого подібного ніколи не робив, але десь у глибині душі Мишко очікував, що з ним може щось подібне трапитися після перебування на війні. Відчував, що той може боротися з внутрішніми демонами, мати загострене відчуття світу… Одним словом, зірватися невідомо від чого. Як там це називають по-розумному? Наслідки стресу,
абощо. Але щоб отак раптово! Мишко покотився углиб глибокого погребу провалля, і вже збирався вилити на Ярослава весь свій гнів за такі дурні витівки, як ураз світ йому гойднувся. Щось засвистіло, а тоді загуркотіло, немов над гаражами хтось помахом чарівної палички проклав ураз залізницю і пустив потяг.
З виряченими очима Мишко хапав повітря, намагаючись зрозуміти, де стеля, а де підлога. Всі звуки злилися в один протяжний гул, пилюка встелила все навколо, а тоді несподівано стало так тихо, мов у вусі комара, як сказав би Євген Гуцало. Але Мишко був простим роботягою, Гуцала не читав, тож до складних художніх форм не вдавався. Він лаявся, намацуючи
свій поперек, який криком кричав від болю. Врешті, крекчучи, Мишко встав і одразу ж ударився головою об стелю, яка чомусь стала нижчою, ніж була. Збоку до Мишка підповз Ярослав, теж так-сяк звівся на ноги і щось заговорив, але спершу напарник лише бачив, як у того відкривається і закривається рот, як у рибини, яку викинуло на берег. А тоді Мишко немов вдруге вдарився головою, коли на нього зненацька накотили всі навколишні звуки. Голова так заболіла, що здавалося лусне. Він заплющив очі, потім розплющив. Ярослав уже говорив зрозумілою людською мовою, наполягав, що їм треба вилазити, поки стеля підвалу не завалилася. Поки вони лізли крізь понівечений отвір на світ Божий, звідкись почулося виття сирен. Вилізши з того місця, де щойно був їх затишний гараж (тобто, гараж Толіка, у якого вони його орендували), хлопці роззирнулися і зрозуміли, що ракета влучила у сусідній, а їхній гараж пожмакало вибуховою хвилею, і їм насправді пощастило. Та це не змінювало ситуації: привезений їм «Хюндай» мав дуже скорботний вигляд і потребував тепер набагато більшого ремонту, стіни приміщення були пошкоджені, а стеля практично відсутня.
– Обережно! – чомусь кричав пожежник, біжучи до них.
За пожежною машиною миготіла авто карета швидкої допомоги. Мишко витер шмарклі, а тоді збагнув, що це кров, яка текла з розбитого носа. У Ярослава була геть подерта рука. Обоє сірі від пилюки.
– «Хюндай» я робити їй не буду, – сказав Ярослав. – Хай на «Фольксвагені» їздить.
– Але ж… – почав було Мишко.
– Лікаря, негайно! – скомандував усе той же пожежник, хоч жінка в червоному костюмі і так вистрибнула зі швидкої і вже бігла до них зі скринькою медикаментів.
– Як ви тут опинилися? – запитала лікарка. – Тривога ж була! – Війна війною, а ремонт машин за розкладом, – відповів Ярослав.
Він чомусь уперто намагався знайти поглядом серед всього цього хаосу свою кружку. З гаража на них дивилася з плакату радянська жінка в червоній хустці, прикладаючи пальця до губ.
– Чуєш, – сівши на крісло в медичному автомобілі мовив до напарника Ярослав, – тепер сестра тієї пані привезе автомобіль не військовим, а їй, ну щоб їздила ним, замість «Хюндая».
– І Толіку треба повідомити, що за оренду гаража ми вже не заплатимо взагалі, – замислено проказав Мишко, гундосячи.
Ярославу захотілося кави, Мишку курити. Пожежники заливали водою сусідній гараж і в небо підіймався вже не чорний, а якийсь брудно-рудий стовп їдучого диму.
НОТАТКИ З ПЕКЛА (документальне)
Оксана Стоміна
Він так і загинув – з вкраденим телевізоромвобіймах.- От дурень! Невже вкрасти – важливішезавижити??–серджусь я на нього, ховаючись тим часомміжпарканомітрансформаторною будкою. Черговий обстріл застав мене в дуже незручномумісці.Поруч жодного під’їзду, жодного підвалу, і я притискаюсядо найближчої стіни, яка не захистить від прямоговлучання,але, можливо, врятує від осколків. Або ні. Але вибору у мене все одно немає. Ястою, стиснувшись у грудку, ставши ще меншою, ніжбула, сподіваючись, що снаряд мене не помітить, щомійчасщене настав. Зазвичай у таких випадках я молюся(останнімчасом з’ясувалося, що всі маріупольці, завзяті атеїстизокрема, знають „Отче наш”), але не зараз. Чоловік, щолежить за кілька кроків від мене, заважає зосередитисянавласному страху. Я думаю про нього. Мене вражаєйого,здається, здивоване обличчя.
– Схоже, він не планував загинути, – думаюя. – Звичайно ж, не планував, адже навіщо б йому здавсяцей дурнуватий телевізор??
Як це безглуздо – ризикувати життямзарадинаживи. Було б зрозуміло, як би він вийшов з укриття заводою, заїжею. А так… За цього дурня навіть якось особливо, інакше,ніж за інших, прикро й сумно. І боляче.
Тим часом прилітає десь зовсім поруч. Моєтілореагуєна близькі вибухи, але не я. Я, наче зачарована, думаюпролюдину, тіло якої вже ні на що не реагує. Йомутепервсе
одно. Ми тут удвох. Він, якого смерть вже наздогнала, і я,яку вона ще шукає, і дуже сподіваюся, що сьогодні незнайде. Сильно не хочеться загинути сьогодні. І таккожендень. У війні завжди не хочеться загинути сьогодні. Всього-то й діла! Та судячи з мільйону жахливих, божевільних,дивних, навіть, саркастичних думок, які вируютьвмоїйголові, я ще жива.
Ми тут удвох, але співрозмовник з чоловіка, якийлежить на холодному асфальті і не встає, вженіякій, томуярозмовляю сама з собою.
– Божа кара наздогнала його майже миттєво, навітьдодому не доніс… – промайнуло в моїй голові, алеяж сама одразу й заперечую.
– Ні, надто суворо як на Бога. Хіба за мародерствопризначають найвищу міру?? Це диявол. Це вінграється в свої жорстокі ігри, змагається з Всевишнім…
– То що, диявол перемагає?? – прислухаючисьдозвукулітака над головою, знов запитую я, але відповістиневстигаю. Літак скидає бомбу за квартал звідси, йземля здригається під моїми ногами.
– Спокою тобі в іншому вимірі! – подумкипрощаюсьяз покійником й швидко вистрибуюзі свого ілюзорногоукриття, бо літаку його не протиставиш. – Отченаш, щоєсина небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехайприйдеЦарствоТвоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і наземлі!… Інанебі, Боже! Наведи лад на нашому небі! Закриййогонаднами! Не дай цьому літаку вбивати! Адже детут справедливість, де в цьому гармонія??
Я біжу порожньою, ніби в нелюбимих мноюфільмахпро апокаліпсис, вулицею й не впізнаюїї. Воназміниласянавіть відучора. Ще напередодні ввечері цейбудинокбув
цілий, ще вчора в цьому дворі готували їжу місцеві мешканці. Тепер тут вирва й обвуглений скелет колишньоїп’ятиповерхівки. Скільки пошматованих тіл змішанотутзземлею, не знаю, бо заглядати в воронку не маюані часу,ані бажання. Скільки людей загинуло під заваламивласногобудинку – з’ясується колись або не з’ясується ніколи. Від думки про них боляче в грудях, але я не зупиняюся,продовжую бігти далі. Я тепер пересуваюся містомтількибігом, бо час для прогулянок Маріуполемзалишивсявминулому житті. Тепер це геть інше місто. Воновтратилофарби, стало лякаючи монохромнимі порожнім. Тепертутпростіше зустріти мертвих ніж живих. Вонивженікудинепоспішають. Вони лежать вздовж або поперектротуаріввдивних і дуже не зручних позах.
Відстані в Маріуполі раптово збільшилися. Тривулички,які відділяють мій будинок від волонтерськогоцентру«Халабуда», куди я щодня бігаю на роботу, зробилисябезкінечно довгими, наче біжиш по транспортернійстрічціназустріч руху. Бігти заважає зимовий одяг, дужехолодне(до -10) повітря, яке обпалює гортань, і важкийрюкзак,забитий найціннішим. В ньому всі наші документи, якісьгроші, мобільний телефон і планшет, два павер-банкийдесяток батарейок, шнури й зарядні пристрої, кишеньковийі налобний ліхтарі, ліки й пакунок для наданняпершої допомоги, кілька ручок та блокнот з нотаткамипрожиттявпеклі й номерами телефонів рідних і друзів, ащезапальничка, прапор України й маленька дитячаіграшкамоєї донечки. 24 лютого я закинула цей рюкзаксобі наплечій не знімаю досі. Здається, він вже приріс домоєї спини.Тепер я ношу на собі свій дім. Мов равлик. Тількибігаюшвидше…
Біля стін волонтерського центру десяток людей. Зазвичай люди не приходять сюди, ми самі розвозимонеобхідне по імпровізованих притулках в будівляхдеякихкомунальних закладів, в яких скупчилися налякані йобездолені маріупольці, здебільшого тепервжебезхатченки… Містяни, яки втратили свої не лишедомівки,ай підвали або втекли з вже окупованих районівМаріуполя,мешкають тепер у підвалах драмтеатру, школимистецтв,міського ліцею, басейну, стоматології, філармонії, університету. Вони сплять на холодних підлогах, кутаютьсяв свій або чужий, привезений нами, одяг і розгубленочекають на диво. Або хоча б на трішечки їжі віднас. Алемине чарівники і маємо те, що маємо. Продуктинеберутьсянізвідки, запаси в оточеному місті швидко вичерпуються.Мивсе більше обмежуємо норми допомоги. Туалетнийпапір,вологі серветки, підгузки та ліки закінчуютьсяз неймовірною швидкістю. Повна катастрофа –дитячехарчування. Від стресу у молодих матусь припиняєтьсялактація і їм немає, чим годувати своїх немовлят. Саметаких я зустрічаю сьогодні біля наших воріт. Одназнихкричить, інші просто плачуть. Вони благають продопомогу,хапають мене за одяг.
– Що з дитячим харчуванням? – вже всередині складузапитую своїх.
– Скінчилося, – відповідають дівчата й опускаютьочі.Друге, про що запитую, – Інна. Моя подруга, військова. Вона не з’являється в «Халабуді» вже кілька днів, і ядужехвилююся.
– Не бачили, не було, не приходила, – відповідаютьмені хлопці й дівчата. І це може означати щозавгодно.
Деяких людей їхні рідні просто не можуть знайти. Такихвипадків дуже й дуже багато. Ті, хто ризикує вийтизі свого
укриття й відправитися по воду або продукти, частозникають дорогою й більше не повертаються назад. Більшість з них падають, наздогнані нещаднимосколкомросійського снаряду, й залишаються лежатинапромерзлійземлі самотньо й безіменно. Рідні марно чекаютьнанихвдома, точніше, в своєму укритті.
Один зі знайомих розповів про зникненнятата. – Був прильот просто в будинок батьків. –повільно,роблячи довгі паузи, казав мені хлопець. – Вонимешкалибіля міського саду, ховалися у власному підвалі. Алепрямевлучання… Якимось дивом не загинули одразу, вибралисяз-під завалу. У тата відірвало руку. Він взяв власнурукуйпішов по допомогу. Більше його ніхто не бачив. Я вкотре уявляю відірвану руку незнайомогочоловіка,відганяю від себе погані думки про подружку йобираюверсію, згідно якої Інна не пішла в «Халабуду»черезменшповажні, ніж смерть, причини. Відволікаюся роботою. Треба пакувати передачу в театр. Згідно заявкитамзаразбіля 1300 людей.
– Повітря! – голосно, але спокійно повідомляєКатруся.- Чуємо, – відповідаємо ми, але не припиняємопрацювати.
– То може хоча б від вікон відійдемо? – смієтьсяЛеся.- Від авіа це не врятує, ти ж знаєш, – відгукуємосьми.За хвилину падає десь дуже близько йзанамиприбігаєЧичера.
– Швидко в підвал! – командує він, але мийсамі вжезгодні.
В підвалі зустрічаємося зі всіма, кого щенебачилисьогодні. Хлопці й дівчата прибігли з інших складів–продуктового і лікарняного. Немає лише Чичери. Вінігноруєнебезпеку й залишається в основному приміщенні, дедо24
лютого проводив різні культурні заходи й вів фотошколу.Тепер там такий собі «офіс» волонтерськогоцентрузкімнатою для нарад.
Я прислухаюся до канонади назовні та раптомчуюголос свого чоловіка. Миттєво озираюся й бачуДімку. Вінз’являється в дверному отворі й всі радіють йогопояві разом зі мною.
– Оксано, Діма прийшов! Діма, як тамви?Які новини?Скажи щось оптимістичне! – вигукують наперебійлюди.
Мій чоловік швидко запевняє народ, щовсебуде
добре й квапиться вийти зі мною в коридор, щобхочнахвилинку усамітнитися, прижатися один доодного. Віндивиться на мене, й в його очах з’являються сльози.
– Моя маленька… – шепоче він, роздивляючисьмене.–Як ти тут? …Ніколи їм цього не пробачу! Ми ще трохи обіймаємось. Дуже не хочетьсярозтискати обійми, адже ми не знаємо, чипобачимосяще.Дуже не хочеться, але треба. Мушу відпуститичоловіка,бовін – чоловік. Він офіцер територіальної оборони. Вінзахищає Маріуполь.
Дорогою додому у дворі за квартал відсвогобачулюдей, які готують їжу на кострі. Якби не їхня мовчазнаквапливість і напружені обличчя, все це булобсхоженапікнік. Одна з жінок навіть сидить на пні з малесенькоюдитинкою на руках. Все це – під звуки безперервнихобстрілів. Мені хочеться крикнути «Гей! Прощовидумаєте!Не час для пікніка!», але я стримуюсь, адже нічогоновогояїм не повідомлю. Вони розуміють ризики йсамі вирішують,що робити. Швидко пробігаю повз, а вже білясвогопід’їзду
чую страшний вибух приблизно в тому районі. Щільнозачиняю за собою двері, наче за них не просочитьсязовнішня реальність.
Я забігаю на хвилинку додому, щоб перевдягнутися,вмиваюся крижаною водою, запихаюся консервованоюкукурудзою й сподіваюся не загинути на унітазі. Проостаннє,знаю, думають всі. Не дуже приємно бути знайденим, якщощо, зі спущеними штанями.
– Я ж – лєді, – іронізую я під звук черговогоблизькогоприльоту й швидко, перестрибуючи через трисходинки, біжу у бомбосховище.
– Вау! Звідки свято? – вигукую я, побачившивнашомупідвалі різнобарвні вогники новорічної ілюмінації. – Свічки скінчилися, а ми раптомзгадали, щовдомаєгірлянда на батарейках, та ще й з батарейками, – весело,майже піднесено відповідає мені чарівна йдужеоптимістична Тетяна з третього під’їзду. Картина гідна гарного кіно. Я всміхаюся й проходжудаліпопідвалу.
В моєму відсіку сховища свято різко закінчується. На своєму місці, поруч з дружиноюі донькоюплачеіншийсусід – Вадим.
– Що сталося? – запитую я всіх, та Вадимвідповідаєсам.
– Сьогодні бігав навідати тіло мами. Вонолежаловсараї. Я ніяк не міг її поховати. Намагався, Вижзнаєте, Оксано, шукав можливість, хотів, щоб по-людськи…- То що ж сталося, Вадиме?
– Собаки, – якимось страшним шепотомкажечоловік,-мою маму погризли собаки.
Я беру Вадима за руку й мовчу, бо не маю, щосказати. Янезнаю, що кажуть в подібних випадках, бо нічогоподібного
раніше в моєму світі не траплялось. Та день щенескінчився.Одразу за новиною про Вадимову мати надходитьінша.Їїрозповідає чоловік, який заскочив у наше бомбосховищеперечекати черговий авіа наліт.
– Там у дворі, за квартал звідси…Вонипростоготувалитам їжу!… 13 трупів, зокрема дитинка…
ОКРАЄЦЬ ЖИТТЯ
Анюта Гальперіна
День перший. 24 лютого 2022 рік
П’ята тридцять. Я розплющую очі. Але все ж не можу розрізнити предмети і зрозуміти, звідки йде вібрація. Мій мозок ще спить.
Та вібрація не зникає, лише на мить зупиняється, набирається сил і запускається знову. – Телефон, це телефон, твій чи мій? – шепоче чоловік.
Він, як і я, сідає на ліжку і озирається в пошуках звуку. Дотягуюся рукою до свого і натискаю «відповісти».
– Війна почалася, збирайтеся, – твердо каже свекор, – і виїжджайте зі столиці. До нас, звісно.
О пів на сьому ранку мені здалося, що весь кількамільйонний Київ разом з нами покидав свої домівки. Я дивилась на безліч машин, які разом з нами тягнулися в заторі. Коли кажуть, що в Києві живе близько семи мільйонів жителів, ти не уявляєш, скільки це, аж поки не опиняєшся в подібному заторі і не розумієш, що й це на заячий скік.
Доки ми поволі долали сантиметри дороги, в автомобілях навкруги проходили цілі життя! Люди крутилися, кривилися, визирали в вікна і рахували автівки до найближчого перехрестя, сигналили, намагалися об’їхати когось, лаялися. Напруження різало повітря,
аж доки ми всі не почули звук, після якого завмерли і ніби тріснули всередині. Звук сигналу повітряної тривоги. Сьома година дванадцять хвилин.
Пам’ятаю, як подумки попросила себе триматися й не панікувати. У дзеркало заднього виду я слідкувала поглядом за сином, що сидів позаду чоловіка. Десятирічний Богдась мовчки роздивлявся навкруги, не повертаючи при цьому голову і поклавши руку на переноску, де завмерла наша кицька. Він помітно нервував. Якомога спокійніше спитала, як він. Син змовчав, але дивився так пильно, ніби десь у мені були відповіді на всі питання, які він ніколи не поставить.
Через затори ми провели в дорозі сім з половиною годин замість звичних тридцяти хвилин. В більшості – мовчки. Хіба по черзі з чоловіком діставали телефони, додавалися в різні чати і жадібно читали новини, сподіваючись, що вранішня новина – фейк, неправда.
Після обіду, коли всі соціальні мережі вже заповнили пости «росія вторглася в Україну», ми дібралися до безпечного, здавалося, місця, бо кому потрібне маленьке село вдалині від столиці?
Дача, де ми вирішили пожити певний час (скільки – мабуть, і сам Бог не знав), була нашою другою домівкою. Тут усе було рідним, затишним, своїм.
Втомлені, вкрай засмучені, ми ледве знайшли сили, аби швидко поїсти, і майже відразу розбіглися по кімнатах.
День другий війни росії проти України
Про що на ранок другого дня може думати країна, яка в жодному випадку не збиралася воювати, але яку втягнули у війну? Певно, про різне, але й одне і те саме. Ми прокинулися з надією, що десь на майданах сусідньої країни російський народ вже повстав проти такого цинічного вторгнення і не допустить вбивства тих, кого називає «братами та сестрами», а Європа та Захід накладуть такі санкції на росію, що путін відразу відведе війська.
Перша ж розмова з родичами з росії була такою, ніби мою голову засунули у діжку з льодом.
Коли чуєш у ЗМІ з вуст росіян звинувачення українців у підготовці нападу чи нацизмі, фашизмі чи ще чомусь, грішним ділом думаєш, що то кажуть, мабуть, люди, які проживають в місцевості, далекій від цивілізації, і не беруть участі в житті суспільства, не кажучи вже про те, аби бути ініціаторами його розвитку.
Але коли особисто стикаєшся з людьми освіченими, які живуть у величезних мегаполісах, їздять за кордон і бачать інший світ, але пропагують вбивства, впевнюєшся, що якщо людина психічно хвора, її не зцілять три освіти і десять міжнародних конференцій. І свою хворобу вона розноситиме світом, як вірус, від якого немає ані імунітету, ані вакцини.
Мої родичі виявилися сліпими й глухими. Вони дуже чітко окреслили свою позицію: у цій війні винні ми, українці, англосакси і західні країни, а вони, росіяни, миротворці, які йдуть нас рятувати.
Я витратила купу часу, намагаючись переконати їх, але тільки рознервувалася, знесилилась і майже втратила голос. Горло трохи дерло, і Олесь, мій чоловік, наполіг на тому, щоб поїхати в сусіднє село в аптеку і придбати щось заспокійливе. А заразом і купити продуктів, бо залишаючи домівку в місті, ми взяли хліб, сир та ковбасу, які закінчилися вже цього ранку.
Ми з сином та кицькою лишилися вдома. Кицька Нічка притулилася до теплої батареї, випроставши довжелезні лапки з рожевими подушечками. Її лискуча чорнява шерсть ледь ледь здригалася від мого голосу.
Богдась порпався в речах у кімнаті, яку він сам колись і облаштував. Мені здалося, що він, зазвичай веселий і бойовий, наразі став надто стриманим і зваженим: спокійно
поснідав і діловито повідомив, що в разі потреби знайти його можна буде на другому поверсі. Що ж, добре й так.
Олеся не було кілька годин. Куди вони поділися в мене? Я знову дзвонила до родичів по той бік кордону, говорила, переконувала. Кричала. Плакала. Вони стверджували, що, виявляється, я чи мої знайомі, родичі, інші українці, не можемо казати правду, наші мізки «промиті», ми не розуміємо, яке «щастя» їде до нас танками і летить винищувачами. До повернення Олеся я вже була виснажена від відчаю, бо зрозуміла назавжди: вільна людина ніколи, ніколи, ніколи не зможе переконати раба, що її «рятувати» не треба.
За межами нашої дачі життя вже почало змінюватися. У супермаркеті, куди заїхав чоловік, майже не було продуктів. Люди розбирали все до дрібниць, однак скупитися йому все ж вдалося. І от ми, задоволені хоча б тим, що нам є що їсти, зіткнулися з новою проблемою: у нашої Нічки швидкими темпами збільшувалася пухлина після недавньої операції. Поводилася вона вкрай кволо, ледь ходила, намагалася сісти чи лягти за будь якої можливості. Тож Олесь посадив її в переноску й поїхав шукати ветеринарів. І таки знайшов. Найтурботливіші лікарі кілька годин робили нашій киці операцію. Додому вона повернулася в попоні, але жива.
Ми вже вирішили, що наша дача – безпечне місце, та ще й поряд з Києвом, можна швидко повернутися, щойно все закінчиться. Але близько одинадцятої ночі наш будинок затрусився від вибухів, а ми – від страху. Наші хлопці відбивали наступ окупантів в районі Бучі.
Син прибіг у нашу спальню з першими звуками. Заліз на ліжко, впав обличчям у подушку і лежав так, аж поки я не витримала і не притулила його до себе. А чоловік притулив до себе мене. Ми лежали тихо і мовчки, просто стискаючи одне одного в обіймах. І слухаючи, як співають «Гради» і як б’ються наші серця.
Третій день війни
Сьогодні за графіком мав би бути мій робочий день. Я б прокинулася зранку, приготувала сніданок. Відчинила б двері кухні, аби запах пробігся квартирою. Зазвичай після цього до кухні збігаються всі: Олесь, Богдась, Нічка. Для кицьки запах із кухні був знаком того, що й їй перепаде щось смачненьке.
Замість цього «сніданок» приготували окупанти – ракети по невеличких містах навкруги Києва, де жили мої колеги. Усім подзвонила, всі в безпеці. Від серця трохи відлягло.
Але ненадовго. Бо не всі дзвінки заспокійливі. Особливо ті, після яких впевнюєшся, що ця війна відкриє багато нового в людях, які нас оточують.
Є такий давній вираз: «не один пуд солі з’їсти». Він означає, що з певною людиною ти пережив занадто багато і ваша дружба вивірена випробуваннями, бідами, спільними тривогами, і все це об’єднало вас, ви знаєте одне одного і довіряєте одне одному. Ваші цінності і світосприйняття надто суголосні. До цього дня у мене була така подруга. А після мого дзвінка її не стало. Ні, вона жива, і слава Богу, але не для мене. А я всього лише вголос помріяла, аби путін швидше здох, а наші військові дали відсіч і знищили ворогів.
Моя подруга з 24 лютого знаходилася в максимально безпечному місці, де не лунають тривоги, не чутно звуків вибухів, а ранок починається з кави, а не з новин і повідомлень у чатах: «як ти?» або «чому другий день мовчиш?».
Моя подруга на мене накричала. Її слова були чіткими: вона цього не хоче, їй важливо, аби був мир і спокій за будь-яку ціну.
За будь-яку ціну. Сьогодні я сподіваюся, що для нас ціна за свободу не стане занадто високою. Я сподіваюсь і вірю.
Після розмови я зрозуміла, що з тією подругою у нас немає нічого спільного, що моя сім’я – я, чоловік, син – зовсім з іншого тіста. Ми б ніколи не здалися самі й не здали країну! Малодушшя – великий гріх, і щоб показати, що я не боюся і не здамся, я написала пост у соцмережі, в якому попросила видалитися з друзів усіх, хто готовий здати Україну, аби бути в комфорті, аби не стріляло і не літало.
Боляче, коли в оточенні є люди, які сидять в очікуванні і бояться голосно сказати, що росія – ворог, зло, вона на нас напала, агресивно і цинічно. Ці люди не варті ані співчуття, ані жалю.
Четвертий день
Сьогодні обстріляли Київ.
Уже котрий день із самого рання ми з чоловіком перш за все пишемо родичам, друзям і знайомим повідомлення.
Як ти? Як ви? Живі? Їсти є що? Де ви?
Більшість друзів четвертий день поспіль живе в підвалі чи бомбосховищі. Сиро, холодно, страшно. Частина в безпеці на заході країни. Хтось до когось переїхав, хтось когось прийняв у себе, бо розуміє, що підтримка зараз – чи не найважливіша річ для всіх.
Україна за одну добу змогла об’єднатися куди більше, ніж за всю історію свого існування. Усі люди стали рідними, навіть ті, кого не знаєш, але хто десь там, у підвалі чи
бомбосховищі, ховається сам чи переховує своїх дітей, намагаючись зберегти їхні життя. І водночас ми всі почали робити те, що й так мусимо робити – допомагати одне одному, армії, країні. Майже всі.
Надвечір навкруги нас панувала відносна тиша. Тож, щоб якось розрадити дитину, ми вирішили подивитися фільм. Простий сюжет, легкі діалоги, красиві і спокійні кадри, трохи гумору. Для сина це було важливо – залягти поміж нас, притулитися до обох і трохи перемкнути увагу. Його напруга четвертий день шматувала наші душі. Кожен вибух чи постріл десь вдалині спрацьовували в його тілі як сигнал: здригнутися, завмерти і довго дивитися в бік вікна чи чкурнути в кімнату. Я гладила його по світлій голівці, жартувала, що він не встигне відростити довгі кучері, аж все й скінчиться. Але це теж не працювало. Отож ми вклалися втрьох на диван, забрали до себе Нічку і ввімкнули телевізор.
Приблизно о п’ятій годині вечора на екрані замиготіли перші рядки з іменами акторів. Та й по тому. У хаті зникло світло.
Наша дача повністю існувала лише на електроенергії: холодильник, плита, опалення. Коли ми її купували, міркували, що з сучасними технологіями каміном, що притулився до однієї зі стін, скористаємося хіба на Миколая, та й то, заради атмосфери. А тепер він зігрів
будинок і допоміг приготувати вечерю. Не щось незбагненне, але їстівне. Коли в тебе обмаль ресурсів, найпростіші речі, які ти робиш майже з повітря, набувають інших сенсів. Як і те, що відбувалося вночі. Ми спали всі разом. Не роздягаючись. Бо коли почалося пекло, нам не довелося в пітьмі шукати одяг. Ми просто зірвалися й побігли. Ми сиділи на другому поверсі в гардеробній кімнаті без вікон, доки над нашим домом літали ракети, а він сам трусився, наче яблуня від вітру. Тряслися шибки, тряслися ми, дитина і кицька, яка нервово нявчала і все хотіла кудись побігти. Боже, як же було страшно нашому сину! Він забився у куток кімнати, скрутився навпіл, притиснувши голову до колін і закривши вуха долонями.
Пізніше перенесли в ту кімнату матрац для сина. Більше місця не було. Поставили переноску для Нічки, закрили її в ній і кинули зверху ковдру, аби менше чула, але могла дихати. Тварини чутливі, проте якщо люди якось та можуть впоратися зі своїми емоціями, то вони – ні.
Причинили двері, аби не так чутно було, самі ж лишилися в спальні, на підлозі біля дверей.
Усю ніч поряд з нами йшов бій.
П’ятий день
Під ранок Богдасеві, та й нам, врешті вдалося заснути на кілька годин. Кожну мить я була вдячна нашій дачі. Щонайменше за те, що ми прокинулися в теплі. Із залишків ковбаси я зробила бутерброди. Поснідали. Мовчки.
Продукти економно розподілили на сніданки та вечері. Їх було обмаль, тому вирішили, що обідати не будемо. Усю їжу я винесла на вулицю. На підвіконні лежав сніг, тож я поклала на нього пакети, аби якось зберегти те, що допоможе нам триматися до перемоги.
Нічка до ранку заспокоїлася, та й почувалася помітно краще. Сама прийшла до столу, а потім лягла ближче до тепла. Я, як могла, змінила їй пов’язку і знову вдягнула попону. Олесь нагрів у каміні воду. Я встигла розлити в чашки чай. А вже за мить ми чимдуж побігли в нішу неподалік від каміну. Я так довго думала, у що я хочу її перетворити, що врешті лишила порожньою, очікуючи, що призначення цієї кімнатки знайде її саме. От і знайшло.
У тій ніші ми сиділи навшпиньки, притулившись одне до одного. Навіть Нічка чкурнула за нами і забилася в куточок. Кожні п’ять хвилин, коли лунав черговий вибух, вона дико нявчала, ніби по-своєму, кошачою мовою, лаяла тих, хто руйнував наш світ.
Будинок знову здригався. З ніші ми добре бачили, як щоразу розливається чай з чашок, розтікається по столу і ллється додолу.
Півтори години. А потім знову тиша. Певний час ми ще чекали, що ось-ось, і знову почуємо, як розриваються снаряди, але знадвору не було чутно жодного звуку. Обережно по одному ми вийшли з ніші: спочатку Олесь, потім я, Богдась, а за нами висунула носа й
Нічка. Олесь відразу ж потягнувся до вікна. Там було темно. Чорний дим розвіявся по селу, але найчорніший туман тягнувся понад лісом. Колись він здавався нам найдивовижнішим з усіх, буяв, стирчав у всі боки голими гілками… Однак тепер жахав небезпекою, надто густий, за ним не видно, що там, вдалині. Нічого, окрім диму та вогню.
Ми поволі вийшли на вулицю, готові будь-якої миті кинутися назад, у ту саму нішу. Від їдкого повітря позатуляли руками носи й роти, але очі затулити не могли. Озирнулися навкруги. Поруч, зовсім близько, тлів дах хати нашого сусіда. Ми знову вціліли.
Питна вода зникла разом з електрикою. Технічну ми встигли набрали у діжку, але й та закінчувалася. Посуд я вже не мила, а просто протирала вологою ганчіркою. Про елементарну гігієну мова не йшла: дорослі на вулицю під берізку, малому відро. Добре, що для туалету кішці ще лишалася стружка.
Поблизу села розташувалося невеличке котеджне містечко з власним обслуговуванням та охороною. Олесь вирішив навідатися туди, аби дізнатися новини, попросити води і, можливо, зарядити телефони. Ми потроху заряджали їх у машині, витрачаючи при цьому
дорогоцінне пальне, але вони постійно сідали. Кілька разів на день ми писали рідним і друзям однакові смс: «як ви? де ви? чи є що їсти?» Тими повідомленнями в мирний час ми не користувалися, оскільки у нас був інтернет. Тепер його не було, та й зв’язку часто теж. Ми були відірвані від усього світу і все, що лишалося, – сподіватися, що Україна бореться і що світ теж бореться за нас, за мир і справедливість. За життя.
У авто ми сіли всі разом. Забрали навіть Нічку, бо вже розуміли, що не можемо знати, що буде наступної миті. А залишити кицьку одну не могли: вона теж частина нашої сім’ї. Але щойно виїхали, як нам на зустріч звідкись викотився джип. Великий, брудний, ледве повз на спущених колесах, прокручуючи круглі дірки в них по колу. Водій, побачивши нас, крутонув кермо і вмить перерізав нам дорогу, висунувся з вікна і з відчаєм закричав:
– Куди вас несе? Повертайте назад! Там страшне! Мені колеса прострелили, ледве вибрався! Ви що, смерть шукаєте?
Він розмахував руками, ніби хотів ними розвернути нашу машину назад. Звісно, ми розвернулися. Проте Олесь сказав, що все одно поїде, але вже велосипедом. Забрав телефони, прив’язав до сидіння великий бутель для води і покрутив колеса в бік містечка. Та за годину повернувся. Привіз технічну воду, іншої не було вже ніде. А ще привіз новини. Так ми вперше впевнилися в своїх здогадках.
Навкруги села йшли жорстокі бої. Росіяни оточили нас з усіх боків. Кілька разів уночі вже навідувалися й до котеджів: лазили по хатах, забирали їжу та автомобілі, стріляли людям під ноги. Тому до Олеся охорона вийшла з рушницями і направила їх прямо в його груди. А з’ясувавши, хто він, таки дозволила трохи зарядити блок безперебійного живлення і набрати води. З тієї технічної води, добряче прокип’ятивши її, й пили чай.
Оскільки ми жили в селі, без бодай якоїсь охорони, ми були незахищені. Тож на ніч загасили ліхтарики та камін, тепло вдяглися і полягали спати.А поруч з нами, біля подушок, лежали ножі.
Уночі знову гуркотіло, літало й падало, але ми вже почали звикати до того.
Шостий день
Оскільки заряду в безперебійнику було замало, вирішила, що тепер у містечко поїду я. Хотіла знати, що мені робити і куди звертатися в разі чого. І водночас молилася, аби не було причини. Олесь скрипів зубами, але відпустив. Богдась на прощання обійняв мене так міцно і щемко! Але якось… по-дорослому. Ніби за п’ять днів він виріс на п’ять років.
Їхати було важко. Велосипед давив залишки мерзлого снігу, той тріскався і вилітав з під коліс. Я крутила педалі, намагаючись дивитися лише на них, аби випадково не
зачепитися поглядом за чергову понівечену окупантами хату без даху, кутка чи садиби, серед якої б стирчали залишки ракети. Ми вже таке бачили на нашій вулиці. І добре, що з тих будинків люди встигли вчасно виїхати.
– Стій!
Від гучного крику я втратила рівновагу, велосипед захитало і я поточилася в бік. Ледве втрималася на ногах. Не встигла оговтатися, як двоє кремезних чоловіків у звичайному цивільному одязі стали по обидва боки від мене: один перед велосипедом, інший – позаду. Той, що попереду, відразу ж агресивно мовив:
– Ти хто така? Що ти тут робиш?
У мене затремтіли ноги і я почала згадувати, чи взяла з собою ножа, як на тому наполягав Олесь, і якщо взяла, то куди його поділа, чи встигну дістати, чи скористаюся заради захисту власного життя, чи… Думки так хаотично бігали в моїй голові, що я не відразу зрозуміла, що від мене хочуть.
– Я українка, живу тут.
– Живеш? То кажи пароль!
– Який ще пароль? Я не знаю ніякого паролю! – я ледь не кричала.
– Хіба ревуть воли?
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – відомий твір Панаса Мирного та Івана Рудченка, в школі вивчають. Назва настільки відома, що давно використовується за будь-якої ліпшої нагоди. І я мала б відповісти: «як ясла повні», з чого ті чоловіки впевнилися б, що я дійсно українка. Натомість моя знервована свідомість викинула назовні зовсім інше: – «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом…»1
– Що? – чоловік попереду з подиву почав кліпати очима. – Коли ревуть воли?? – «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу…»2
Чоловіки аж реготали. Відійшли від велосипеда і поскручувалися навпіл. – Шевченка знаєш, вірю, що українка. Але вмирати не треба, хай краще вороги помруть.
Ще питали, з якого я будинку, а дізнавшись, дивувалися, що Олеся знають, а його дружину вперше бачать.
І серед усього цього мого внутрішнього хаосу я раптом подумала, що зустрілася з людьми, певно, в найгіршому своєму вигляді: немита, з брудною головою, нечищеними зубами і нажахана. Втім вдячна своїй нації за те, що будь-де й за будь-яких обставин з нами назавжди прості, але такі важливі слова:
Хіба ревуть воли, як ясла повні?
1«Мені тринадцятий минало» – вірш українського поета Тараса Шевченка
2«Заповіт» – вірш українського поета Тараса Шевченка
Мені тринадцятий минало…
Як умру, то поховайте…
По обіді Олесь повідомив, що надумав йти на розвідку в поля. Мене тіпало так, що я змушена була сховати руки в кишені, аби Богдась не бачив. Олесь казав, що час подумати про те, як би вибратися звідси. Судячи зі звуків, які лунали тепер не лише щоночі, а й цілісінькими днями, окупанти були десь поруч, знаходитися й надалі в місці, від якого може от-от залишитися лише попіл, ставало все небезпечніше. Та ще й з малою дитиною. І майже без продуктів. Уранці я порізала останній окраєць хліба на шматочки і розіклала їх на столі, аби підсушити. Все ж сухарі можна вмочити у водичку та з’їсти. Останній окраєць хліба – такі страшні слова! Хіба ми думали коли-небудь, що так станеться?
Олесь взяв із собою невеличку сокиру, складний ніж і ступив за поріг. І тут вперше Богдасеві емоції прорвали дамбу. Він, втім як і я, кинувся на шию Олесеві і майже кричав: – Тату, повертайся! Ти тільки повертайся!
Ми прощалися так, ніби далі нічого не буде. І Олеся не буде. А потім, можливо, й нас. Проте за годину він повернувся. Ми з Богдасем сиділи, обійнявшись, а Нічка тулилася до нас замотаним боком. Побачивши Олеся, чимдуж кинулися до нього. Брудний, зі шматками землі на колінах, долонях, із розпатланим волоссям, він просто стояв і крутив головою:
– Вони кругом. Стоять у полі танками. Їх дуже багато. Ми в оточенні. Не виїхати.
День сьомий
Усю ніч мені снилися жахіття. Я то падала з велосипеда, тікаючи від танка, то витягувала бездиханне, все в крові тіло Олеся з ярка, а навкруги палали дерева і тягнувся той самий чорний їдкий дим. Я кидалася, хапалася то за сина, який спав з одного боку, то за чоловіка, який притулився з іншого, то виглядала Нічку, хоча вона й так не відходила від нас. Прислухалася до звуків, які то зникали, то зненацька з’являлися, вириваючи з мене душу.
На ранок звуки не стихли, але стали… іншими. Олесь розплющив очі й побіг до вікна. Повз наш будинок тягнулася колона машин. Люди виїжджали з котеджного містечка. Ми навіть слова одне одному не сказали, просто кинулися збирати речі. Богдась забрав Нічку в переноску, покидав у наплічник якісь речі. Я вибігла на вулицю, до підвіконня. Там, у пакеті, лежало три мерзлих сосиски. Забігла, схопила окраєць хліба. І пів пачки солі. Це все, що ми мали.
Доки зібралися, колона вже зникла з-перед очей, ми навіть гулу не чули. Проте вирішили: або зараз, або, можливо, вже ніколи. Не могли ніяк визначитися, куди їдемо. Сподівалися, що коли опинимося на трасі, все вирішиться само собою.
Навколо з усіх боків лежали поля й густі ліси, куди ходив на розвідку Олесь. Тепер там стояли танки, в яких нікого не було. Дорога, якою ми їхали, була єдиною можливою, вона йшла через усе село і виходила на трасу. Але на краю села ми зупинилися. Попереду стояло кілька машин, а за ними хаотично валялися гілки, збиті з міцних дерев, що вкорінилися вздовж дороги. Люди крутилися біля автівок, гомоніли, тривожно вдивляючись у те, що чекало на них за тими гілками.
Це були автомобілі з колони, яка нещодавно проїхала повз наш будинок. Частина поїхала далі, до траси, а частина лишилася на місці, бо попереду було дуже гучно. Олесь сказав, що вони мають вирішувати самі, що їм робити далі, але він поїде, і якщо вони хочуть, то можуть їхати за нашою машиною. Люди зголосилися все ж їхати.
Ми виїжджали так повільно, що, здавалося, наша машина зараз зупиниться і запропонує далі йти пішки. Ми повзли й повзли, дивилися навкруги й дивилися…І те, що ми бачили, стискало нам серця.
Майже кожен будинок був розбитий. Без дахів, з обгорілими розхристаними стінами, а то й без них, подекуди величезні кратери замість хат… Асфальтована дорога з темними ямами нагадувала шлях до пекла… У якихось дерев снарядами відірвало гілки і тепер вони були розкидані й на дорозі, й на залишках будинків, якісь лежали повалені, зігнуті, ніби від болю… Ми котилися, минаючи горілу військову техніку, здавалося, що вона от от розсиплеться в попіл, який вмить підхопить холодний вітер і рознесе усією країною.
Тривалий час ми були без зв’язку, і тепер не знали, що коїться в світі. Повільно під’їхали до траси, зупинилися. Перед нами дві дороги: одна на Київ, друга в інший бік. Озирнулися. Праворуч, трохи далі від дороги, стояв червоний автомобіль. Дверцята водія відкриті. Тіло самого водія наполовину звисало на землю. І нікого навкруги.
Швидко повернулася до Богдася і наказала йому натягнути на очі капюшон і схилити голову якомога нижче. Не знаю, звідки взялися слова і сили, аби виштовхнути їх із себе. Позаду тулилися машини, які причепилися до нас у селі, і тепер ми дивним чином самі утворили невеличку колону.
Олесь ще хвилину роздивлявся розбиту дорогу, смуги і пошкоджені, вирвані розподільники. Дві смуги перетворилися на одну. Знову горілі танки. – Це не наші, – раптом озвався Богдась, – у наших немає таких літер.
Розгублено подивилася на танки. На деяких з них ще видно англійські v. Не наші, подумала. Я не розуміла, що відчувала. Це така нова радість? Чи що це? Вмить отямилась і знову наказала синові опустити голову. Ніби послухав.
У ту ж мить Олесь виїхав на трасу і повернув на Київ. Те, що ми побачили далі, змусило чоловіка відпустити гальма.
Красивий фіат такого блакитного кольору, як небо, осяяне сонцем. Дверцята відкриті. У боках дірки. Поруч на голій землі лежить велика лялька.
Ще кілька автівок. Перевернуті догори дриґом. Розстріляні.
Автомобіль з відкритими дверцятами. Навкруги розкиданий одяг, підгузки… Я не рахувала, скільки їх було. Але єдине, чого я не побачила, – людей. Жодної людини.
Чим далі ми їхали, тим більше було машин і горілих танків. І гучнішими ставали звуки обстрілів. Якоїсь миті зненацька над нами щось загуло і впало попереду в полі, здійнявши в повітря грудки мерзлої землі. Олесь, не зупиняючись, на великій швидкості розвернув авто на іншу, зустрічну, смугу, проїхавшись по роздробленому розподільнику, і помчав у інший бік.
І лише в той момент я помітила, що за нами немає жодної машини з нашої колони. Нікого. І нічого, крім розбитої країни.
Ми їхали мовчки. Жодного слова. І лише коли за кілька годин доїхали до першого блокпосту, вперше щось сказали. Точніше, сказав Олесь. Я не могла розкрити рота, сльози текли з очей. Військові щось питали, а я просто захлиналася своїм болем. Врешті, Олесь сказав, звідки ми, показав документи і нас пропустили.
У тут зі мною трапилася ще більша істерика. Бо в тому місті, куди ми доїхали, вирувало звичайне мирне життя. Там не літали ракети, не падали снаряди, не зривало дахи. Люди ходили містом чисті, з вимитим волоссям, спокійні, ситі. Ми ж, зупинившись біля якоїсь крамниці, дивилися на своє відображення у вітрині і бачили брудних, обірваних, немитих, голодних втікачів, яким дивним чином пощастило вижити. І вивезти з-під обстрілів дитину і сухий окраєць житнього хліба.
